Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 6 minutes
Як СССР із Богом боровся
Іларіон Паньків
Попри усю силу антирелігійної пропаганди, щедре фінансування партією пропогандиських організацій, як «Союз войовничих безбожників», та процес масового нищення церков, у довоєнному періоді радянське суспільство доволі прихильно ставилось до Церкви. Як засвідчив Всесоюзний перепис населення 1937 року, який підбивав підсумки «Безбожницької п’ятирічки», більшість респондентів, що жили на території радянського союзу (понад 60 відсотків), все ще вважали себе людьми віруючими.
П’ятирічка — метод планування розвитку країни, що включає розробку цільових показників соціально-економічного розвитку на термін 5 років. У 1932 п’ятирічний план був спрямований на масове знищення церкви в СРСР
Атиїстична природа радянської людини, яка була закладена у підручники – це міф, який програмно реалізовувася роками. Утім, не зважаючи на постійні заходи вжиті партійною елітлю, радянському апарату не вдалось належним чином реалізувати свій антирелігійний план. Це підтверджують навіть свідчення, зі славнозвісного концтабору «СЛОН», який у певному періоді радянської антирелігійної діяльності був закладом строгого режиму, де відбували своє покарання духовенство.
Здавалось би, наглядачі концтабору – люди з низьким моральним рівнем, особи, що є непорушним гвинтиком у роботі радянської системи, дозволяють священникам вільно молитись на таборових богослужіння, а подекуди навіть самоідентифікувась, носячи священичий одяг – підрясник. І це в часі реалізації стратегічної програми безбожництва.
Тож, очевидно, що для досягнення довгоочікуваного успіху в боротьбі з релігією, комуністичній партії (офіційна назва ВКП) потрібно було діяти інакше. Духовенство активно запрошували до співпраці, священників застрашували і схиляли на сторону «радянської церкви», а тих хто відмовлявся бути честиною цієї «громади» – ліквідувати фізично.
Характерною рисою українського духовенства на території Західної України, де довіра до місцевих священників була вищою, є те, серед духовенства часто зустрічались не лише представники інтелектуальної еліти, лідери локальної громади чи вчителі, а й люди, які були доволі успішні в політичній діяльності.
…В условиях Западной Украины то положение, в какое попала униатская церковь, несомненно вызовет острые реагирования со стороны всех без исключения слоев населения, независимо от того настроен ли человек мистически или атеистически. Совершенно понятно, что поход против греко-католической церкви будет расцениваться с двух точек зрения : первая – это удар по церкви, как националистическому фактору и, второе, – это ликвидировать униатов, как таковых, т. е. ликвидировать влияние Ватикана. Все слои населения Западной Украины возможность воссоединения…
Із стенограми секретарів райкомів, голів райвиконкомів, начальників обласних і районних відділів НКВС і НКДБ Львівської області
Таких священників зазвичай «прибирали». Як і в часі ІІ Світової війни, так і після. Розстрілювали під воєнний шум чи виносили позасудові вироки. Для священників навіть існував «стандартний набір політв’язня»: колабораціонізм з нацистами, контрреволюційна діяльність, шпигунство чи зраду Батьківщини за 54 статтею Кримінального кодексу СССР
Наприклад, отця Августина Волошина – Президента Карпатської України відомого політичного діяча, що відіграв важливу роль в економічному відродженні Закарпаття – арештували у 1945 році співробітники «СМЕРШу» (підрозділ контррозвідки Народного комісаріату оборони (НКО) СРСР).
70 річного священника працівники органів відправили, до Московської Лефронтовської тюрми – місце каторг, побиття та абсолютної монополії чекістів, що у народі вважалася закладом для в’язнів-смертників.
«Усі слідчі зазвичай підбирались із заколотників. Щоб добитись необхідних показань вони безконтрольно використовують побиття в’язнів, «красиво і грамотно» складають протоколи. Хоч матеріалами справи в’язнів геть не володіють, та коли потрібно викликають його і приступають до побиття. Б’ють доти, доки підопічний не дасть необхідних свідчень».
Михайло Фріновський, перший заступник Народного комісара, у листі до Й. Сталіна про методи роботи у Лефортовській в’язниці
Тюремне перебування
Із особистої справи Президента Карпатської України відомо, що старенький священник помер під час одного з допитів (після чергової відмови у співпраці з агентурою), отримавши пожиттєве клеймо головного ворога народу та провідника ідеології фашизму і клерикалізму.
Існують свідчення, що старенький отець Волошин між допитами знаходив сміливість катехизувати і проповідувати, а також заздалегідь передбачив власну мученицьку кончину. За словами його племінниці, до моменту арешту він щодня, о дванадцятій годині, молився у свій кімнаті словами: «Прийми, Боже, мою мученицьку смерть за віру, за народ». За одинадцять місяців до відходу Президент Карпатської України склав заповіт, що розпочав зі слів: «Душу мою вручаю Божому милосердю…».
Трагічна доля
Аналогічна доля застала багатьох українських пастирів. Під час тривалого переслідування християн партія змінювала лише декорації: прізвища слідчих в архівах (котрі згодом були зачищені), органи арешту та місце смерті. За таким же сценарієм замордували також ієромонаха Северіана Байрака – успішного політичного делегата української громади в Дрогобицькій міській раді; о. Петра Кордуба – громадського діяча з Пустомитівщини.
За відмову ставати пропагандистом НКВД забирало цілі родини. Так, зокрема, трапилось з греко-католицьким священником Йосипом Бучинським, якого у 1940 році забрали до Тернопільської тюрми разом з дружиною та чотирма дітьми через проповідь звичайну проповідь на захист українства.
Відомо, що попри особисту трагедію, о. Йосип не залишив душпастирювання аж до моменту трагічної мученицької смерті. У маленькій камері львівської тюрми, де поміщали більше сорока в’язнів, він тихенько сповідав та навчав молитов.
ДОВІДКА:
відповідно до Постанови начальника тюремного відділення УНКВС Львівської області, отця Йосипа розстріляли під стіною т’юрми, від’єднавши від рідних. Його дружину з чотирма дітьм, як членів священичої сім’ї, етапували у трудові табори Колими на 25 років робіт. На засланні вся родина загинула, так і не вернувшись до дому.