Арештантку під номером 1307 поселили у першому таборовому пункті Котласького табору. Маленький барак, де жили 84 особи, нагадував неохайний сарай, що віджив свого віку. Він був наповнений клопами і давно прогнившими дошками, які формально відділяли жіноче помешкання від чоловічих відділень. Їсти, як зазвичай, для каторжан було нічого. Ловили горобців. Шукали ягоди. Робили все, аби раптово не вмерти голодною смертю по дорозі на примусову роботу.

У періоді арешту дівчини в’язні інтенсивно розбудовували радянську інфраструктуру. Примусом зводили єдину у цього регіоні залізну дорогу і міст, рубали місцеві ліси і виконували іншу фізичну працю, від якої щоденно гинули. Тому табір у місті Котлас, яке розташоване на перехресті різних магістралей, все розростався. У 1943 році, відповідно до плану збільшення об’єму господарських робіт, у «котласлазі» відкрили сільськогосподарський виправно-трудовий табір. І молоду дівчину з блакитними очима призначили працювати у місцевому колгоспі.

Вона відрізнялась від іншого контингенту, що наповнював табір. Найперше – красою: жіночими рисами обличчя, які ще не змогла стерти втома, та дивовижними блакитними очима. Вона була дуже трудівливою. Бо лише в роботі могла втекти від обставин: забути про розстріл німецькими солдатами власної сім’ї, втрату дому і «гуманність» радянського правосуддя.

Коли до їхнього блоку приїхала комісія НКВДистів, для відзначення кращих працівників, – арештантку під номером 1307 обрали до нагородження через те, що вона просто не мала жодних сімейних зв’язків з політичними в’язнями, як інші каторжанки. На дівчину в лахмітті дивились з осудом. Утім, вона погодилась, щоб не створювати конфліктної ситуації з наглядачами. Боялась. За це їй видали подвійну норму хліба. Навіть похвалили, що завдяки її трудівливому соціалістичному вкладу, табір міг впоратись із державним замовленням і нагодувати усіх потребуючих.

Нагородження відбулось за звичною процедурою. Та після відзначення, голова комісії – К. Жуков – попросив дівчину з блакитними очима залишитись для уточнення документів. Коли її колеги покинули «церемонію» разом з охоронцями, то командир в ту ж мить почав до неї приставати… Вона пручалась. Билась і навіть подряпала обличчя своєму насильнику у погонах. Утім в один момент він витягнув пістолет і ударами по обличчі переконав свою скривавлену дівчину скоритись соціалістичній системі, а потім зґвалтував свою жертву, яка втратила свідомість від насилля.