Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 12 minutes
«Монашки»:
Різдво в спецтаборах
Підготовка до Різдва
У Сибірські спецтабори приходили перші морози. Вони з’являлись швидко, ще у жовтні, і зникали, разом із вкраденим людським життям, у травні, до якого потрібно було дожити. Зима не щадила каторжанок: після сну – відбирала волосся що примерзало до нар; після праці – кінцівки, які віднімало на каторжній роботі по заготівлі лісу; а після весняної відлиги – здоров’я, що вже ніколи не верталось. Утім, якою лютою б не була зима, українські арештантки завжди її чекали. Бо з приходом морозів у тюремні бараки приходив Дух Різдва Христового, що оживляв усе навколо силою свідчення мучеників Господніх.
На вулиці було близько 40 градусів морозу. У бараках, очевидно, трохи менше, бо одна стара пічка-боржуйка в кімнаті, де проживало більше 80 жінок, давала хоч якесь кволе тепло. Тюремна кухня через нестачу продуктів взимку скорочувала харчові пайки в’язням. Раціон «скручували» майже навпіл. Посилки від рідних – то був єдиний спосіб врятуватись від голоду. Та й їх наглядачі часто конфісковували без відома каторжан. Утім, адміністрація спецтаборів «норму» виконувала. Раз на рік пропускала передачу для кожного, ліквідувавши лиш частину чогось ласого, що було у середині адресованої посилки.
Взимку, за наказом тюремної адміністрації, наглядачі, без винятків, кожного вечора влаштовували обшуки. Муку, цукор, крупи, сухофрукти, яку жінкам вдавалось дістати із рятівних передач, «українські зечки» відкладали на свята. Все отримане ретельно «никали» у снігових сугробах. Щоб тайне – не дай Бог – не стало явним: аби не адміністрація не дізналася про підготовку «монашок» до Надвечір’я Різдва. І продукти для Свотої Вечері, яку по крупицях збирали спільнотою цілу осінь, не пішли показово на корм сторожовим псам, а причетних не прикликали до відповідальності за здійснення жорстокої «антирадянської витівки».
Вище у тексті я вже згадував про єдину у бараці «пічку-боржуйку». Це поржавіле і зашарпане роками приладдя, яке самі ж зеки змайстрували із груди металу, служило для каторжан не лише порятунком від сибірської зими. Вночі, коли охорона табору залишала своє робоче місце, на ній готували страви: відварювали пшеницю і гречку, пекли картоплю, варили суп із цибулі, картопляної шкіри чи корінців лісових дерев, запікали залишки їжі, аби зробити заготовки для якоїсь страви. На груді металу готували й різдв’яні десерти: кутю та пиріжки із засушених лісових ягід.
«Вони готували кутю з пшениці, солодку страву з зерен із цукром або медом і сухофруктами, яку зазвичай використовували під час святкових днів. Вони робили чудові пиріжки з смородиною. Вони готували сушену картоплю так, що вона здавалася смачною. Але робили вони це обережно і розважливо, а потім усе ховали. Якщо охорона випадково знаходила ці згортки, їх люто знищували, а відповідальну жінку карали».
Віра Прохорова
– американському журналу «Road to Emmaus»
Зазвичай жіночому контингенту українських табірників давали термін ув’язнення на 20-25 років таборів за «антирадянську діяльність». Серед каторжанок радше зустрічались прості селянки чи студентки університетів, аніж ті особи, що були реально дотичні до підпільних націоналістичних організацій (хоча, по-правді, якийсь відсоток таких дівчат був присутній у різних таборах). Проте всіх їх разом, як веліла пропаганда, з осудом називали «бандерівками».
«Ми ніяк не могли зрозуміти, що вони могли зробити, щоб їх так жорстоко карали. Був, наприклад, відомий такий випадок засудження: сусідський хлопець прийшов із лісу і попросив хліба у однієї з дівчат. Вона допомогла йому, принесла коровай. Сусідка побачила це і відразу донесла. Результат — дванадцять років терміну на таборах».
Євгенія Ранд
– спогади засудженої за поширення антирадянської літератури
Представниці радянської інтелігенції, котрі були ув’язненні в часі «великої сталінської чистки» часто кпинили з простих українок. Їх обзивали «селючками», «неотесаними» і навіть «дикунками». За чіткі релігійні погляди, дотримування певного кодексу моралі й честі україномовних жінок кликали «монашками». «Монашки» регулярно молились, славились умінням підтримувати чистоту в бараках і часто ділились своїм протестом щодо закриття церков по їхніх рідних селах чи містечках. У мемуарах різних жінок, що пройшли крізь систему таборів ГУЛАГУ часто зазначається: основною характерною рисою ідентичності українок була релігійність. Щира релігійність, яка становила основу всіх дій.
«До табору привезли групу західних українок, засуджених за 58 статтею. Два дні по тому я вночі, вертаючись із лагерного театру, ввійшла в барак – і мене вразила тиша і чистота. На підлозі бараку, на колінах, стояли жінки і молилися. На колінах стояли всі, а українки співали молитви… Співають вони взагалі чудово, співають без нот “акапелло”, дивовижно підбираючи голоси на чотири партії. Ні, цього я ніколи не забуду! Вони – співали, а ми – слухали, і навіть найстрашніші «безпредельщиці» нашого бараку притихли, стали на хвильку, як всі.»
Із мемуарів каторжанки Ольги Адамової-Сліозберг
Ольга Адамова-Сліозберг
– із мемуарів каторжанки
По-правді, християнська ідентичність грала вирішальну роль у поведінці українських каторжанок. З часом їхня віра стала служити гарантом доброчесної поведінки. Дисидентка Надія Улановська у своїх спогадах про жіночі табори ГУЛАГу пише, що прості жінки з України фактично не підлягали моральній деградації в таборі. Вони були наче неприступні до будь-якої аморальної «таборової зарази»: доносів, крадіжок чи сексуального співжиття з таборовим начальством.
У спецтаборах «монашки» були свідками живого християнського життя. Їм довіряли таємниці, попри те, що ділитись секретами з «чужими» завжди було небезпечно для життя. Тим, хто дивився на них з осудом, вони прагнули щиро помогти у труднощах, ніби беручи їхній хрест – тяжку роботу на себе.
«Для мене ця неграмотна українка, яку я зустріла була істотою якогось вищого порядку. Зустріч з нею була із тих, що залишають слід на ціле життя», – Надія Уляновська.
Свята Вечеря
Наступала ніч – тюремне начальство від’їжджало на спочинок до своїх заміських будинків. Незадовго опісля адміністрації табір покидали охоронці, зачинивши барак ззовні. Цей момент був ідеальний для початку Святої Вечері. Перечекавши трохи слушної нагоди жінки-каторжанки барикадували єдині вхідні двері та накривали всі столи помешкання подертими простинями для спання. Вони діставали роздобуті віття ялинки, які тижнями зносили з лісозаготівлі і прикрашали ними кімнату, а потім – скликали усіх в’язнів до Святої вечері.
Через відсутність духовенства серед контенгенту жіночі табори ГУЛАГу були суттєво обмежені у звершенні молитовних практик. Там не було священників, а з тим і можливості помолитись Божественну Літургію – бодай таємно – на якесь свято. Вони мали лише крихти від заздалегідь освячених просфор, які передавали «монашкам» рідні. Ті крихти ділили між собою перед початком Святої вечері зі словами «Христос ся рождає». Потім – читали старе, пошматоване Євангеліє, котре було сховане у надійному «тайнику» старожилами табору. І згадували усі молитви, які тільки пам’ятали.
До празничного столу приходили всі, навіть комуністки і кримінальниці. Ті, котрі всіляко заперечували християнські традиції, часто кричали газдиням в спину «Яка вечеря? Це на честь Бога? Ніякого Бога немає. Ніякого Різдва немає. То вигадка». Але навіть ті, що кпинили з Різдва і традицій приходили. На Святу Вечерю, без перебільшень, чекали всі, хто жив у таборі якийсь час. На неї сходився весь контингент, не зважаючи соціальні чи культурні відмінності.
Вбивці і представники кримінального світу тихенько собі вмощувались на лавочках обабіч столу. І сиділи так скромно, ніби вони не у в’язниці, де «царюють», а десь на лавочках біля воріт раю, де апостол Петро запитує всіх: «чи по масті ви жили». «Монашки» починали тихенько колядувати – і за якийсь час у бараку з’являлося особливе відчуття духовної єдності. Було так, що в часі тієї щирої молитви до розбитої, холодної кімнати приходив сам Христос. Він єднав усіх присутніх і навіть якимось духовним способом єднав з рідними, котрі були далеко. Господь наче був поруч з усіма: з жінками, які моляться, з кримінальницями, які сидять лавках чи комуністками, що затуляють своє обличчя руками і плачуть. Христос був там. Цілком реальний. Цілком живий. Просто не в декораціях бідного доісторичного Віфлеєму, а в деталях ГУЛАГівського табору, де спраглі любові люди чекають на чудо попри всі обставини, що склались.
6 січня 1939
«Це було так прекрасно. Значить, Бог милосердний?» — «Так, так, Бог милосердний», — казали ми. «Він нас простить?» — «Простить, якщо ви вірите щиро та правдиво, і якщо ви каєтесь, Бог вас простить. Він не такий, як начальник тюрми. Він зовсім інший». — «Так, — казали вони, — ми це відчуваємо».
Віра Прохова
діалог з комуністкою на Різдво, спогади
Коляда
Свідчення Різдва, на відмінну від перспективи сьогоднішнього дня, не завершувалось однією Святою Вечерею. Різдво у таборі ГУЛАГУ було живим і сакральним. На великі свята частина каторжанок відмовлялась виходити на роботу. Натомість, жінки ходили від бараку до бараку з колядою. За такі антирадянські дії чекісти, звісно, виписували їм додаткові трудові норми, обмежували в харчуванні чи садили арештанток до штрафних ізоляторів (ШІЗО). Утім, ніщо не могло спинити духу Христового Народження.
Коли арештанток в’язали за порушення поведінки прямо при виході з бараку – вони починали демонстративно молитись ірмос Різдва. Коли їх садили в яму штрафного ізолятора – у «процесії» з КАГЕБістів вголос співали колядки. Тиха християнська ідентичність, яка в часі тяжких трудових буднів була смиренною, уміла відстояти себе в непростій годині. Коли одних каторжанок арештовували представники воєнізованої охорони, до гурту колядників приєднувались інші арештанти, згадуючи часи свого далекого дитинства – різдвяні вечори у родинному колі.
Кожен з в’язнів свідомо розумів, що ця невинна колядка може стати для нього останньою у житті. Бо далеко не всі могли пережити штрафні санкції адміністрації радянських таборів смерті. Втім, Дух Різдва був живим. І жодне почуття страху було не в силі його спинити.
«Через кілька секунд, пронеслися по бараку слова кондака: «Діва десь преістотного родить», сусід по нарам раптом схопився за свою сиву голову і почав тихо ридати… Другий мій сусід, старий інженер з-під Полтави, теж відвернувся до стіни і став тихо хлипати… Інші в’язні також із великим трудом стримували себе, щоб не розплакатися на весь барак. А голос черниці продовжував славити Христа. Спів затих, черниця полегшено і схвильовано зітхнула, ще раз обвела своїм радісним поглядом усіх мешканців барака і почала вітати з святом: — Вітаю всіх вас, мученики Божі, з великим святом Різдва Христового! Десятки придавлених горем і страхом голосів з усіх кутків барака зворушено і дружно відповіли: — Дякуємо, землячко, і вас вітаємо з святом Різдва! Здавалося б, що в цій колядці не було ніякої контрреволюції, однак сексоти вже встигли донести куди треба. Не встигла монахиня вийти із бараку, як раптово на неї налетів охоронець й арештував. За 15 хвилин її вже під конвоєм вели до штрафного ізолятора, виритого у землі».
Петрус К.
– книга «В’язні комунізму»