Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 9 minutes
«Мої пташенята». Отець Йосип Кецун
Пам’яті забутого героя отця Йосипа Кецуна – батька, священника і патріота, що поклав своє життя за Христову Церкву.
Утікач
Йосиф Кецун цілковито був дитиною свого часу. Не маючи повноліття, молодик, який мріяв стати священником, пішов боронити Львів у 1918 році. Разом з іншими воїнами Української Галицької армії він спав на сирій підлозі, розділяв пайку сухого хліба на кілька днів та ховався від зимових морозів під коміром власного плаща.
Хлопець, який готувався до вступу у Перемишльську семінарію – під час визвольних змагань пройшов цілу воєнну кампанію. Він похоронив не одного загиблого товариша-гімназиста, що взяв до рук зброю. У майбутньому про його пригоди люди говоритимуть, що задля України патріотичний священник пройшов цілу хресну дорогу, що завершилась ув’язненням у Стрию та удачливою втечею при конвоюванні.
Як згадував старший син Йосифа Кецуна у своїх спогадах – батькові чудом вдалось зісковзнути зі саней непоміченим, коли хворих військовополонених перевозили до тимчасового пункту реабілітації поблизу Дрогобича. На диво, він навіть зміг добратись пішки до рідного села. А потім – після втечі – його, хворого на тиф, виходжував рідний брат, якому чудом вдалось витягнути майбутнього священика із тяжкого стану.
Цікаво, що така дивовижна втеча була не останньою в біографії отця Йосифа Кецуна. З наступного арешту студент останніх курсів Перемишльської семінарії вибереться за кілька днів. І він – буквально за три роки перед власними дияконськими свяченнями – знову, наперекір долі, опиниться вдома, а не у тюремному відділку польської поліції.
За іронією, через кілька років схожі звитяги повторить і його син Володимир – воїн Першої Української Дивізії «Галичина». Влодко, найстарший з дітей отця Йосипа, наслідуючи батька стане на захист України – як і батько, будучи неповнолітнім.
Володимир, син отця Йосипа, пішовши юним в добровольче формування, більше ніколи не зможе забрати книжок з Дрогобицької гімназії, де вчився. Він більше сорока років не зможе повернутися на Україну і не матиме змоги контактувати з хворим батьком, який перебуватиме на засланні.
Озброївшись татовими обіймами і поученням, 17-річний хлопець сяде на сани і відправиться на Другу світову війну, аби боронити Батьківщину, намагаючись повторити батькові подвиги.
«Завжди живи чесно, завжди тримайся тих чеснот і цінностей, яких тебе вчили вдома. І якщо колись прийде час передати все своє знання новому поколінню – віддавай і не чекай жадної вигоди з цього»
Поучення синові
– зі спогадів Володимира Кецуна
Маленьке економічне диво Лемківщини
У 1926–1930 роках українські села Лемківщини поблизу Перемишля та біля кордону зі Словаччиною жили в умовах економічної відсталості: малоземелля, брак доріг, шкіл і доступу до ринку. Спроби створити кооперативи гальмувались або переслідувались польською владою. Із 1929 року Велика депресія погіршила становище – зросло безробіття, впали ціни, і селяни виживали переважно завдяки взаємодопомозі та еміграції.
Кооператив "Злагода"
Маленьке село Терка, де мешкало 100 українських родин, історично було неписемним. Місцеві лемки активно виїздили за океан у пошуках кращої долі. По селах не було ні культурного, ні просвітницького життя. Грамотними у селі, як згадувалося у свідченнях, були тільки писар, старий паламар та кілька місцевих самоуків. Економічний стан пригірського поселення на початку ХХ століття прагнув кращого – село було помітно ізольованим від навколишнього світу та сильно поступалося у розвитку населеним пунктам, що були поблизу.
Саме прихід на Лемківщину молодого священника істотно змінив дійсність. Отець Йосип Кецун, двічі арештований за проукраїнську позицію, найперше започаткував при парафії святого Пророка Іллі культурне життя. Організував театральний гурток для молоді та читальню «Просвіта». Сформував дитячий хор та церковні товариства для парохіян різних вікових груп.
Попри складну ситуацію, молодому парохові вдалось налагодити економічне життя української громади. Кілька років отець Йосип збирав людей у селі, аби створити огранізацію, яка мала би покращити соціально-економічне становище, а заодно зменшити відтік лемків до Америки на заробітки. Врешті, коли з нуля спланований священником кооператив «Згода» запрацював, то фінансова ситуація серед українських лемків почала якісно покращуватись не тільки у селі Терка, а й сусідніх населених пунктах.
«Від тоді почалась велика конкуренція між українським а польським рухом в селі. Зачались донесення зі сторони писаря і жандармерії, переслідування зі сторони Староства, а навіть Суду, головно членів кооперативи, а особливо о. Кецуна, Василя Бурмича, дяка, і Василя Дяка, Койфа.»
Спомин
– з листа про кооператив «Згода»
Арешт
"...у нас довга і зимна, цего року морози доходили до 55 градусів..."
Радянська влада арештувала Йосипа Кецуна у грудні 1944 року, Тоді отець служив у селі поблизу Дрогобича. На момент арешту його наймолодшому сину Омельяну було всього лиш 3 роки. Взяття під варту молодого священника фігурує в протоколах радянських органів як важлива і стратегічна ліквідація ворога системи, що підтримував зв’язок з бандитами УПА та проводив агітацію серед молоді до лав захисників України.
Справжньою причиною арешту отця Йосипа була його відмова у співпраці з радянськими органами. НКВД мало очевидний план «перетягнути» Кецуна до табору впливових священників, котрі підтримують ліквідацію української церкви. Очевидно, що священнослужителя «обробляли» спецслужби.
Арешти були систематичними. Товариша Кецуна відпускали додому після допитів, аби він побачив своїх малолітніх синів (Богдану на той час було 15, Роману – 8, Омельку – 4 роки) і переосмислив свою принципову позицію, а потім за ним приходили знову.
Найлюбіші мої Пташенята!
Много разів писав я до Вас, однак дотепер єще не одержав відповіди, а дуже цікавий, як Ви там проживаєте, чи здорові[…]. Та як чуються всі рідні, дорогі мойому серцю, до котрих я рівно ж пишу від часу до часу, як тільки час і папір на це позволяє.
Я досить здоров, хоч давні слабости дають про себе знати від часу до часу, тим більше, що тут зима у нас довга і зимна, цего року морози доходили до 55 градусів. Зі Львова я виїхав на сам Великдень, так що неможливо було написати до Вас, що виїжджаю. Найгірше, що я передав через свідомого земляка футро додому, а він злакомився і його, мабуть, продав або взяв для себе […]
З домашних річей – то маю лиш светер, кожушок і подерті чоботи, а все проче пішло.
Йосип Кецун
– з листа до дружини
За рік «обробки» священник так і не погодився стати частиною системи, членом «ініціативної групи», що для спецорганів виступала локомотивом для знищення української церкви. У грудні 1945 року, військовий трибунал НКВС у Дрогобицькій області засудив отця Йосипа на 10 років трудових таборів, з позбавленням громадянських прав та конфіскацією майна.
Суд, очевидно, відбувався без свідків і участі адвокатів, а вироки формувались пост-фактум, вже після засідання. Символічно, що при конфіскації майна у родини Кецун забрали корову, коня та навіть домашню мебель. Радянська система робила символічний жест для інших, залишаючи багатодітну маму без засобів для виживання.
Найдорожша Галюсю і Діточки!
Щасливий той час для мене, коли я можу дістати кусочок паперу і написати до Вас пару слів та післати Вам вістку про себе і потіху, що я живу і живу з думкою про Вас та Вашу судьбу, і не трачу ні на хвилину надії, що колись зможу я ще Вам помочи в трудностях Вашого життя. Тішить мене особливо, коли перечитую Ваші листи, які збереглися у мене, що там находжу вістки, що собі даєте раду, і хоч відчуваю, що трудно, любенька, Тобі з малими діточками приходиться, та потішаю себе тим, що Ви є і останете здоровими, особливо Ти, Галюсю люба, бережи своє здоровля, найціннійше для нас всіх.
Йосип Кецун
– з листа до дружини
Відбувати покарання священника послали на Колиму, у табір Зирянка в Якутській області, який з’явився у самий розпал політичних репресій. А згодом, перед смертю, з хворими нирками, отця відправили у бухту Нагаєво – транзитний пункт радянської таборової системи, де отець Йосип і загинув, так і не побачивши, як ростуть його «пташенята».
Найлюбійша і Найсердечнійша Серце Галюсю!
Тішить мене, що Данчик гарно вчиться, то є що старається своїм трудом і пильністю улекшити горе родичів, бо теж приємно мені читати в листі, що він є одним з найкращих учеників, а всі окружаючі питають, що нового з дому, а я їм оповідаю, а то з повною гордістю. Сподіюсь, що Данчик дальше кріпко держатись буде в своїм життю. Дивує мене, що Ромчик погано пише, він же ж так любить рисувати, а добре, що хоч не зле вчиться, а тут деякі жартують: кажуть, що буде лікарем, бо кождий лікар погано та невиразно пише. Однак, щоб Ромчик мене зле не зрозумів, бо кождий лікар, заки став лікарем, то гарно писав та вчився каліграфії.
Йосип Кецун
– з листа до дружини