Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 12 minutes
Особистий ангел Навроцького
Про Гавриїлка, котрий стеріг українського стигматика і жартував з митрополита Шептицького
Божий посланець
Степан Навроцький носив стигми. У молодого українця Христових Ран було більше, аніж у відомого Отця Піо. Окрім стигм, молодий Степан пророкував, мав видіння і навіть виконував «небесні поручення». Та найбільшим скарбом хлопця, серед багатьох харизм, був ангел Гавриїлко – захисник Навроцького, подарований Господом.
Гавриїлко – кажуть – був маленьким ангеликом. Як згадував отець Михайло Сопуляк, сам захисник стигматика розповідав очевидцям, що він є душею трирічної дитини. Ангел мав доволі специфічну вимову, говорив тихо, ковтав частини слів і шепелявив. Він часто вів дискусії з присутніми на аскезах Навроцького. Він часто жартував.
Цікаво, що Гавриїлко дуже любив підбирати різні епітети до людей, які були присутні на аскезах Навроцького. Наприклад, священників він по-дитячому пестливо називав «пастироньками», а Митрополита Шептицького, через його довгу бороду, ангел Гавриїлко жартома кликав: «Сивушка».
Молодий Степан ніколи не смів говорити про свої фізичні болі, які відчував у часі стигматизації. Утім Гавриїлко, головним завданням якого було стерегти стигматика Навроцького до моменту його мученицької смерті, інколи розповідав близькому оточенню Степана про терпіння, які проживав стигматик: тяжкі болі та втрату крові, яка відбувалась через рани.
Черевички і молитва
Зазвичай Навроцького відвідували різні люди. Хтось приходив, бо шукав Бога, а хтось ішов до Степана, аби подивитись на дійство його стигматизації чи прагнув застати якесь чудо. Фактично кожного разу Степанових відвідувачів зустрічав Гавриїлко.
«Мий вам бятя! С’ява Ісусу Хйисту», – завжди промовляв Гавриїлко до Степанових відвідувачів.
Потім, з людьми, в яких бачив благі наміри щодо Степана, ангел, як правило, починав діалог. Гавриїлко промовляв до особи: «А, може, б ти купив мені черевички? Знаєш, я не маю черевичків і мені дуже зле ходити. Я маленький, а треба дуже багато ходити, а без черевичків дуже зле ходити».
І кожен, хто розмовляв з малим ангелом Навроцького, обіцяв придбати йому ті черевички, хоч до кінця не розумів, про що йде мова. Тоді Гавриїлко брав зі співбесідника обіцянку честі – «слово-мур», а той погоджувався.
Зазвичай люди не розуміли, про які черевички для Гавриїлка йдеться. Але вони щиро бажали продовжити розмову з «Божим посланцем», тому розпитували: де ті черевички взяти і яким чином доставити їх ангелові.
Тоді Гавриїлко пояснював: «Знаєш, пішли гроші до отця у село Плугівці. І напиши йому, щоб відслужив Службу Божу за український народ. Але конче напиши йому, щоб відслужив Службу Божу в «горішній церкві».
Як виявилось, храм у Плугові, до якого направляв на молитву ангел був місцем, де смертю хоробрих спочила велика кількість козаків після боїв за Українську свободу під проводом Богдана Хмельницького. Через невідому причину Гавриїлко вважав цей храм і місцину пунктом молитви за Україну.
До слова, у тому ж році, коли до Бога відійшов Навроцький, нацистські війська підірвали церкву у Плугові, зведену на Зеленій горі на честь Положення ризи Пресвятої Богородиці.
«В часі екстаз Степана найчастіше було чути голос малої дитини, що завжди себе називала «Божим посланцем, малим Гавриїлком». Він не говорив, звичайно, повних наук, як говорили інші голоси, що ми їх чули в часі екстаз. Зате він подавав усякі актуальні вістки, наприклад, про бої на фронті, про арештування, що мали прийти й т.д. Крім цього Гавриїлко давав нам різні пояснення та доручення щодо діяльності Степана. Гавриїлкові ми ставили різні питання, до нього зверталися всі за порадами та поміччю, яку хотіли дістати через Степана».
о. Михайло Сопуляк
– про ангела Гавриїлка
Святий Петро буде гніватися
Для когось історії про ангела Гавриїлка сьогодні можуть здатись казкою, а хтось їх сприйме на віру. Проте для оточення Навроцького присутність малого Божого посланця здавалась такою ж реальною, як Степанові рани, що кровоточать. Спогади про Навроцького завжди супроводжуються спогадами про Гавриїлка. І пам’ять про українського ангелика живе разом із пам’яттю про Степана.
Цікаво, що саме ангел Гавриїлко відкрив для оточення Степана точну дату його смерті. Він часто приходив на поміч особам, що дбали про стигматика при спробах їхнього арешту чи в переслідуванні німецькою поліцією, хоч інколи сварився зі Степановими близькими, що вони погано його пильнують.
Гавриїлко доволі часто показував свій самобутній характер. Часом поводився, як дитина. Отець Михайло Гавриляк у своїх спогадах описував, як ангел завершував розмови з візитаторами Навроцького. Наприклад, інколи Гавриїлко під час об’явлення ніби кудись поспішав і казав співбесідникам, що вже мусить бігти.
Тоді ангел жартував: «Е, то пізно вже, знаєш, а по вулиці ходять німці, вони мене зловлять й замкнуть. Тобі добре, бо ти маєш перепустку, а до того ж ти ще й великий і можеш втекти, а я маленький і мене скоро зловлять».
Співрозмовники, у таких випадках цигикали разом з «Божим посланцем», кажучи, мовляв, що він швидко бігає і ніхто насправді не здатен його впіймати. Проте, малий ангелик у таких випадках відповідав: він мусить іти до садочка, де перебувають святі разом з Божою Матір’ю, у тому садочку цвітуть деревця і співають пташки, і на нього чекає Ісус.
– А я туди можу дістатися [до того садочка]? – запитав я одного разу Гавриїлка.
– Та певно, що можеш, але мусиш дуже порядно й побожно жити й не грішити, і тоді підеш до садочка.
– Ну, але чого ти так поспішаєш туди, адже тобі ніхто нічого не скаже, якщо й прийдеш пізніше? – питали ми далі.
– Я вже тобі казав, що мушу йти, бо святий Петро буде гніватися. У нас є порядок. Там не так, як у вас, де кожний робить, що хоче, – навчав Гавриїлко і, звичайно, кінчав свою розмову. Саме у ту мить екстаза закінчувалася і Степан прокидався.
о. Михайло Сапуляк
– записав та зберіг діалог
– Знаєш, – відповів Гавриїлко, – як «душечка» помре і його поховають, то ти прийди на його могилу. І я буду приходити і буду бавитися квітками, що ростимуть на могилі.
Аскеза і знайомство з Гавриїлком
Я був дуже розчарований, коли вперше побачив стигматика у вересні 1942 року. Очевидно, що моя фантазія малювала мені Степана типовим аскетом з книжки. Тож коли в маленькій кімнаті Львівської бурси по вулиці Янівській мене зустрів звичайнісінький хлопець зі смуглявим обличчям – я дуже здивувався побаченому. Бо образ, який я собі уявляв в голові зовсім не збігався з реальністю.
«Він нагадував мені моїх ровесників зі сільської вулиці, яких десятками можна було зустріти в кожному нашому селі»,– згадував про першу зустріч зі Степаном Навроцьким о. Михайло Сопуляк.
о. Михайло Сопуляк
– про Степана Навроцького
На тій першій зустрічі з Навроцьким ми говорили про буденні на той момент речі. У якусь мить нашої політичної дискусії Степан почав раптово засинати. Хилитись, як хилиться безвинна дитина на безпечних руках своєї матері. Тоді в нього і почалась екстаза.
У момент Божественного об’явлення його тіло напружилося, скорчилось, а руки на грудях склались навхрест. Він моментально ослаб. Того погляду, що при бесіді пильно дивився у мою душу вже, ніби, й не існувало. Він пішов у небуття.
Присутні в кімнаті, що не раз були свідками Степанових аскез, взяли «скорченого» стигматика і перенесли його тіло на ліжко. Вони запалили свічки, що стояли на маленькому металевому столі посеред кімнати. І в густій тиші продовжували чекати на щось важливе.
На ліжку до Степана прийшли раптові сильні судоми. Його дихання ніби спинилось. Мені стало страшно… Це нагадувало передсмертну агонію, яку через невідому причину проживає молода людина, котра покидає світ. Мені здалося усе геть дивним, адже ті болі у хлопця ніхто не прагнув спинити, всі ніби споглядали в тиші.
У якусь мить, до молодика несподівано почало вертатись дихання – з його уст понісся тихий дитячий голос. Той голос був геть не сміливим, тоненьким і дитячим, характерно ковтав літери і навіть цілі частини слів. Той, хто говорив Степановими устами, очевидно, не мав правильної вимови, а подекуди навіть розуміння, як будують речення дорослі люди.
«Мий вам бятя! С’ява Ісусу Хйисту, пастийку! Тут говойить Божий піс’янець, маєнький Гавйиївко». – почув отець Сопуляк на першій зустрічі зі Степаном Навроцьким.
Дивним чином ті нерозбірливі дитячі слова стали для мене медом. Достатньо було почути дитячий «Мий вам бятя!» – як страх відразу щез. Від тих слів картина передсмертної агонії, яка постійно кружляла в думках, ніби зникла з голови. Голос Гавриїлка, Степанового ангела, мене чомусь заспокоював, хоч за логікою речей мав би, в принципі, насторожувати. Мені стало так легко і спокійно на душі, як не було до цього.
Присутні у кімнаті «сипали» Гавриїлкові свої питання, на які він відповідав характерним йому чином. Про щось він говорив чітко, від якихось питань він, як дитина, ухилявся. Але я чітко розумів, що то не Степан, а хтось інший.
Того дня, коли ми познайомились, Гавриїлко не довго говорив з нами. Він швидко пішов, попрощавшись звичним християнським привітом. По правді, після першої зустрічі зі Степановим ангелом були й інші. І ми з Гавриїлком якимось чином потоваришували.
Одного разу для вузького кола осіб ангел Гавриїлко відкрив день Степанової смерті. Я засумував, але продовжив розмову і навіть почав торгуватись з Божим Посланцем, аби той випросив у Бога ласки залишитись разом з нами на землі ще трохи. Він казав, що щось подумає, але Бог точно знає краще.
– Слухай, Гавриїлку, то я вже не зможу з тобою зустрітися після смерті Степана?
– Знаєш, – відповів Гавриїлко, – як «душечка» помре і його поховають, то ти прийди на його могилу. І я буду приходити і буду бавитися квітками, що ростимуть на могилі. Тоді я тебе бачитиму, а ти мене не зможеш… хіба в небі, – додав він, неначе задумано.
Ці слова Гавриїлка і досі дзвенять мені в пам’яті. І я вірю твердо, що прийде час, коли справді зможу повернутися на Рідну Землю і відвідати могилу Степана, зустріти Гавриїлка, який буде бавитися квітками… Це, певно, сповниться, бо Гавриїлко багацько разів давав «слово-мур» – свою дитячу обіцянку, що Україна буде вільною.
о. Михайло Сопуляк
–книга «Посланці з таємного світу. Про українського стигматика Степана Навроцького»
Можливо, цей текст сприйметься кимось критично. Можливо, по його прочитанні хтось скаже, що це більше схоже на казку, аніж на реалії духовного життя. Утім, все духовне життя для світу здається казкою, бо «не від світу вони, як і Я не від світу» (Ів. 17:14). А ті, хто по справжньому вірять – хай знають: дивні діла Господні, що живуть поміж нами, Варто лиш довіритись їм, аби побачити світло їхнього свідчення.
Бо в Бога немає нічого неможливого.