Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 7 minutes
Остання місійна подорож блаженного Віталія Байрака
До дня пам’яті українського новомученика
Віталій (світське ім’я Володимир) Байрак – український новомучений, проголошений у червні 2001 року блаженним. Церква вшановує блаженного Віталія. 16 травня — день, коли офіційно зафіксована його смерть — є днем його спомину у Церкві.
Матеріал взятий з книги “Сіль Землі: Мученики Христові” (автор Іларіон Паньків)
Частина І
Монах у «розстрільних списках» більшовиків
За «наполеонівськими планами» радянських визволителів, товариш Байрак взагалі не мав би коли-небуть опинитись у Дрогобичі. Його планували прибрати ще в червні 1941 року, коли радянські війська відступали з міста та квапливо залишали за собою тисячі жертв.
Кажуть, отець був у «розстрільних списках». І тоді навіть стояв «під стінкою» до розстрілу в товаристві жовківської інтелігенції. Проте, в 1941 до смертної кари справа так і не дійшла. Місцева єврейська община одностайно поручилася за священника, який віддано допомагав їм у дні скрути, і «замовила» слово у своїх співвітчизників, котрі мали високі чини у місцевих каральних батальйонах, аби молодого священника відпустили.
Очевидно, Господь врятував о. Віталія, майбутнього мученика за віру, від жовківського розстрілу, щоб спрямувати його в останню місійну путь − подорож до мальовничого Франкового краю.
Частина ІІ
Діяльність у воєнному Дрогобичі
У Дрогобич монах приїхав десь за рік, у червні 1942 року. За благословенням владики Йосафата Коциловського, там він став настоятелем Святотроїцького монастиря. Тоді ж о. Віталій Байрак перейняв обов’язки ігумена від закатованого о. Павла Нищика, який після арешту ієрм. Северіяна Бараника декілька місяців тимчасово виконував управлінській уряд в чернечій обителі.
Відразу ж після приїзду до міста монах розпочав активну підтримку хворих та нужденних. В часі «більшовицького полювання» на духовенство надавав духовну опіку потребуючим у міській лікарні, став «мужем довіри» – членом організації Дрогобицького Допомогового Комітету. За його посередництвом парафіяни − вірні Грекокатолицької церкви − збирають пожертви для підтримки вбогих і військовополонених.
Втім уся священича діяльність о. Віталія на Франковій землі відбувалася під наглядом червоної комуни. Представники комуністичних органів не припиняли стежити за «товаришем» Байраком від моменту масових репресій у Жовкві. Монах усе добре розумів, тож чекав на «червону вендета» одразу після приходу радянських військ.
Парафіяни Дрогобицького монастирського храму Святої Трійці помічали більшовицьку «увагу» до монаха. Люди пропонували священникові перечекати «нашестя» більшовиків, яке насувалося з фронту, у безпечному сховку. Але на таку пропозицію спільноти він відповів відмовою, бо прагнув виконати свій обов’язок служіння перед Господом.
Через два роки, незважаючи на обставини тотальних арештів, отець за покликом совісті кинувся у гирло повоєнних подій. У серпні 1944 року більшовики захопили владу на греко-католицькій Дрогобичині, вони вдруге відібрали монастирське майно, а відновлений ігуменом Северіяном Бараником храм Петра і Павла перетворили на пересильний пункт для репресованих.
Багато священників у тім часі через страх навали більшовиків залишали власні парафії. Але отець Віталій залишився. Він не тільки продовжив служити на монастирській парафії, але у часі воєнного лихоліття почав заміняти духовенство, котре втікло за лінію фронту.
Ієромонах Віталій Байрак долучитився до духовної опіки над потребуючими. Він сміливо займався катехизацією місцевих школярів та душпастирською працею з вірними, хоча був вимушений через день їздити на більшовицькі допити до тодішнього обласного центру.
Зі спогадів його племінниці відомо, що «співбесіди» з працівниками народного комісаріату дуже шкодили здоров’ю ієромонаха. Він щоразу не знав, чи повернеться додому, але всю свою місію поручав Господеві.
Частина ІІІ
Арешт за антирадянську діяльність
17 вересня 1945 року о. Віталія Байрака заарештовують. Страшним злочином перед державою, у якій начебто всі громадяни рівні, стає участь у богослужінні в селі Туринка Жовківського району. У протоколах слідчі зазначили, що далекого 1941 року о. Віталій мав нахабність молитися на могилі «бандитів УПА», а після того «свіщеннік» ще й виступив перед «громадянами-товаріщами» зі своїм зухвалим проповідництвом.
Легендарна промова ієромонаха, опублікована у церковному календарі «Місіонаря» під назвою «Над могилою героїв», отримає сатус антирадянської. І дасть слідчим право розглядати священичу місію о. Байрака, як підривну діяльність проти більшовицької партії. За три місяці офіційних допитів на священнослужителя складуть понад 70 протоколів із дзеркально однаковим кліше: засуджений за «клевету на советскую власть…».
Прикметно, що в кожному складеному документі після підпису арештанта працівники НКВС постфактум дописували за нього: «Обязуюсь работать на советскую власть», ніби констатуючи: «товариш» Байрак здався, навіть «навернувся» на істинний шлях радянського пропагандиста.
«…Свою проповідь я побудував в формі розповіді про мандрівника-іноземця, який прийшов оглянути Українські землі. Цей мандрівник побачив на Україні багато могил і спитав одного старця, а він відповів: “Прийшли зі Сходу ніби рідні по імені. Однак ні, ім’я було лише ширмою для страшних злодіянь. Вирізали найкращих наших синів, по-звірячому їх замордували. Цвіт нації. І молодь тисячами полягла в ці могили. Земля поросла могилами…” Далі я говорив про героїв, які полягли за волю України. Закликав віддати їм почесті і бути вірним їх справі…», – о. Віталій Байрак на допиті.
«…Свою проповідь я побудував в формі розповіді про мандрівника-іноземця, який прийшов оглянути Українські землі. Цей мандрівник побачив на Україні багато могил і спитав одного старця, а він відповів: “Прийшли зі Сходу ніби рідні по імені. Однак ні, ім’я було лише ширмою для страшних злодіянь. Вирізали найкращих наших синів, по-звірячому їх замордували. Цвіт нації. І молодь тисячами полягла в ці могили. Земля поросла могилами…” Далі я говорив про героїв, які полягли за волю України. Закликав віддати їм почесті і бути вірним їх справі…»
о. Віталій Байрак
– на допиті
Частина ІV
Дрогобицька тюрма «Бригідки»
Відбувати термін отця-ігумена перевели до сумнозвісної дрогобицької в’язниці «Бригідки», де монах старався принагідно священнодіяти, а також працював кравцем. За офіційними довідками УВС УРСР, мученик Віталій Байрак упокоївся 16 травня 1946 року. Однак згідно зі свідченнями, насправді отець відійшов до Господа святою, мученицькою смертю 19 квітня, на саму Великодну П’ятницю, під час Божественної Літургії.
«Мені було десь 15 років, коли його арештували. В один момент тато приходить і каже, що отця Віталія забрали. Я досі дуже жалію, що не пішла тоді до нього, до Святої Трійці. Розказували: у Великодну П’ятниньку отець відправляв Службу Божу між тюремниками. Кати вчули, що він молиться – і забрали його, збили, збили, а він прийшов [вернувся] ледве, і почав далі правити. Потім його знову забрали, а принесли вже на простирадлах, кинули на землю, і він так бідний помер. Десь його закопали ту [на території Бригідок], навіть сліду не було, і ніхто не знав. Я потім не раз питала у воєнних (бо мій майбутній чоловік був столяром у воєнній частині), але вже ніхто не знав»
Пані Дарія Хом’як
– cвідок подій