Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 12 minutes
Історія
«Претерпілий за нас страсті, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас»
Етап на Колиму
Цей матеріал є розповіддю про процес етапування в’язнів до радянських трудових таборів. Дорога до закладів позбавлення волі, про яку ми сьогодні не згадуємо, завжди нагадувала сходження людини на Голгофу – шлях терпінь на грані зі смертю. Однак, в основі цього сюжету лежить не просто реальна історія подорожі каторжанок до пункту призначення, а опис «Колимського трамвая» – процесу етапування в якому з дозволу радянських конвоїрів зеки регулярно чинили насилля над жінками та незахищеними.
Частина І
Мою одіж розділили між собою, на шату ж мою кинули жереб (Йо 19: 24)
На борту старого самохідного судна «Мінськ» пахло оцтом та сіркою. Хтось із «пасажирів», хто був заможніший, ловив своїм носом нотки теплої покошеної трави. Хтось, хто походив з біднішого середовища, відчував, як пахне свіжа риба. Втім, усі людські асоціації тут не мали жодного значення. Теплохід, який ввібрав у себе піт, сльози та частинку душ різних поколінь арештантів, направлявся етапом на Колиму. Той душок із солодким присмаком нахабно прилипав до піднебіння. Він означав точно лиш одне: цим рейсом, очевидно, окрім бранців, не один раз конвоювали смерть.
Воєнізована охорона, що супроводжувала злочинців, у часі завантаження на «рейс» відмовлялась спускатися до трюму. Стражі порядку навіть не сміли повести поглядом у сторону багатоповерхових нар, які, як стільник у вулику, були розташовані прямо посередині приміщення. Для історії залишиться загадкою таке неписане правило конвоїрів. Можливо, то були якісь морські «забобони» силовиків. Можливо, вони не хотіли наближатись до епіцентру трупного запаху. А, може, то вони банально боялись відчути пробудження голосу власної совісті, яка все ж зверталась до них попри професійне викривлення, яке подарувала наглядачам радянська тоталітарна система.
У середині жіночого трюму, жуючи недопалки пожовклих сигарет, сиділи рецидивістки. Кожну особу, котра спускалася до кімнати з палуби, «смотрящі» каюти сканували очима. А потім, як царюючі, шикували в чергу, не даючи можливості сісти на землю. Усі новоприбулі у трюмі стояли нерухомо.. Черга з жінок обростала представницями різних соціальних кіл: від дрібних кримінальниць до політичних каторжанок. Арештанти стояли у людській багатоніжці. Вони стояли так близько одна до одної, що відчували не тільки подих свого сусіда на шиї, а й краплі поту, що стікали на потилицю у липкій від надмірної задушливості атмосфері.
Судно «Мінськ» ніяк не рушало з місця. У сусідній кімнаті гучно бились чоловіки, яких везли тим же рейсом на каторгу. Люк, через який, як через нірку, до трюму потрапляли нові каторжанки залишався відчиненим під наглядом воєнізованої охорони. Але блатні жінки, не дочекавшись завершення конвоювання розпочали «посвяту» новобранців у подорож етапом, що мала тривати більше однієї доби.
Кожна каторжанка, що стояла в черзі, для безпечної подорожі мала обов’язок зняти елемент одягу, на який покладуть око рецидивістки. З деяких пасажирів знімали плащі, комусь просто відрізали комір з пальта, когось роздягали до гола, а потім натовпом били за відмову розпоряджатись спільним майном на благо тимчасової комуни.
«Смотрящі за трюмом» змушували інших арештанток посміхатись. Тільки не для доброго настрою, не для щасливої дороги чи бонусної психологічної підтримки, як плату за пожертвувані речі. Рецидивістки пильно розглядали зуби своїх підопічних, щоб дізнатись, чи мають вони золоті коронки. Благородний метал 900-ї проби мав велику ціну для набитих наколками жінок. І в разі чогось його вміло демонтували у часі подорожі. Без очевидної шкоди для 900-ї проби.
Етап до Колими був здебільшого зібраний із «указниць» та дрібних побутових злодійок. «Указницями» були жінки, які насмілились «вкрасти» у партії жменю зерна в часі Голодомору чи порушити радянські норми трудової дисципліни (спізнювались на роботу більше, аніж на 20 хвилин) з моменту переходу СССР на восьмигодинний робочий день.
Серед арештанток була також невелика кількість політичних каторжанок і рецидивісток – бувалих злочинниць-кримінальниць, званих на жаргоні «жучками».
«Жучки» були блатними на цьому етапі. «Жучки» блатували по таборах і в усіх місцях, де існує бандитський закон. Утім, на них було неможливо дивитись без співчуття. Їхні долі були такими ж покаліченими, як і спини, що з досвіду тюремного життя покрились численними наколками та шрамами.
Мабуть, кожна з рецидивісток пережила розстріл своїх батьків, знущання у дитячому будинку НКВД, вуличне життя і страшний голод. Їхні перші кримінальні справи були ініційовані через те, що у безвиході ті вкрали гнилу картоплину чи обрубок моркви з прилавка. Ці особи, зазвичай, ставали на шлях злочинності через тотальне несприйняття суспільством і злобу на цілий світ за клеймо малолітнього злочинця.
«Жучки» не жили фактично. Усе їхнє існування сходилось до насичення помстою та мрією заплатити світові тією ж монетою, якою він нагородив їх колись. Їм не було куди вертатися після відбуття терміну. Вони боялись волі, якої палко жадали інші, та часто, наперекір принципам та правилам блатного світу, приймали подачки від наглядачів-садистів, котрі по-звірячому знущались з них.
Частина ІІ
Жучки
Частина ІІІ
Очте, відпусти їм, не знають бо, що роблять (Лк 23:34)
Мотори судна загуркотіли. В ту мить в сусідньому чоловічому трюмі понісся відчутний для всіх шум і крик, а рецидивістки різко згорнули процес «посвяти» інших арештантів в етап. З власного досвіду знаючи, що чекає усіх приречених жінок в найближчі хвилини, вони з розгубленими очима кинулись навтьоки у різні сторони. Хтось раптово почав лізти на верх нар, що стояли посередині кімнати; хтось кинувся до драбини ще відчиненого люка, аби попри супротив воєнізованої охорони дістатись на верх.
Дерев’яна стіна, що розділяла два трюми затріщала. Облиплі сажею та потом невідомі чоловіки з ломами в руках, що зробили поки невелику пробоїну в стіні, підняли крик: «баби на кораблі». Тоді з сусідньої кімнати почав ломитися цілий табун. Брудні й в крові вони почали ламали стіну всім реманентом, що був присутній у їхній каюті. Виламували дошки руками та ногами, хоч і самі калічили об них власні кінцівки, роздираючи їх до м’яса об гострі кути металевих вставок корабля.
Тепер всі жінки розбіглись, як миші, по різних куточках кімнати. Сміливі молили про поміч в конвоїрів, під постріли охоронців намагались пробратись на верх. Боязкі істерично кричали, ховались по темних кутах кімнати в надії, що там їх не помітять. Всі шукали якогось пристановища. Та пристановища банально не існувало на легендарному кораблі, що регулярно перевозив на власному борту смерть.
Зеки, що ввірвались, тягали жінок за волосся, здирали одяг і знущались. Чоловіки з наколотим на грудях Сталіним приступали до групового насилля, відбираючи життя в тих, хто пручався. Конвоїри у цей час не просто мовчки спостерігали з сигаретою в зубах. Вони, як стражі радянського порядку, охороняли єдиний можливий вихід з содому, стріляючи в тих, хто з боєм намагався вибратись з цієї пастки.
І сам відійшов від них так, як кинути каменем і, ставши на коліна, почав молитися: «Отче, коли ти хочеш, віддали від Мене цю чашу. Тільки нехай не моя, а Твоя воля станеться» (Мт 27:46)
«Кримінальники хапали жінок за волосся і тягли багатоповерхові на нари… Всі, жінки, яких не вдалось схопити, стояли біля трапу і намагались підлізти на гору так, аби скористатись мізерною можливістю вискочити на палубу, попри охорону.
Крик стояв повсюди. І я кричала. Кричала, як усі… А потім, потім я почала молитись… Господи, поможи. Господи, відверни. Ти, бо єдиний, до кого можу звернутись…. Я не знаю звідки, але у моїй голові раптово взявся текст молитви:«Той, хто живе під покровом Всевишнього». І я викрикувала усі рядки псалма, що згадувала.
Потім натовп жінок, за інерцією, виніс мене на верх сходів трапу. Я ступила на сходинку, напевно передостанню, а потім пролізла до люка… Перед мною стояв охоронець, з націленим автоматом він кричав: «стій, стріляти буду». Він цілився, але чомусь не стріляв… В одну мить я глянула на нього і зловила його прямо за середину ствола. Не знаю чому… Не знаю, як я наважилась… Він точно не очікував такої моєї дії та, намагаючись вирвати з моїх рук зброю, він тягав автомат у різні сторони. Сталось так, що він різко потягнув на себе ствол і за інерцією витягнув мене на палубу.»
Єлена Глінка
– свідок подій
Частина ІV
А близько дев’ятої години Ісус скрикнув міцним голосом, вимовляючи: «Елі Елі, лема савахтані», ― тобто: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мт 27:46)
Етап тривав 10 днів. Зграї хижих риб постійно примикали до радянського судна, бо з його трюму в Охотське море викидали тіла нерухомих арештантів, немов якийсь списаний баласт. Єдиною справжньою спробою комунікації з в’язнями за весь цей період був процес передачі їжі, що відбувався раз на добу.
В середині дня зеки, що обслуговували рейс, підкочували до центрального люка велику дерев’яну бочку, котру опускали на тросах до низу. Посудина була заповнена по вінця, розливалась. У ній, окрім старого столового приладдя та полив’яних мисок, плавала неочищена від лушпиння крупа, довгі морські водорості, товстий невідомий наліт зеленого кольору і пісок.
Втім, підкріпитись навіть цією доволі специфічною стравою мали можливість далеко не всі. Особи в сталінських наколках ішли до трапези першими. Спершу вони відштовхували усіх інших в’язнів, а потім мірялись силою між собою за право першим скуштувати арештантський харч. Їли лише найсильніші. Жінок біля бочки з «бурдою» не бувало.
Коли корабель приплив до бухти Нагаєва у Магаданській області, воєнізована охорона викликала пожежників. Високим напором води служба допомоги вимивала трюм від наслідків людського перебування. Вимивали разом із живими та мертвими пасажирами, доки останні рецидивісти, що схопились руками за нари, захлинаючись водою, не почали молити про милосердя.
Після жалісливих криків конвоїри почали виловлювати людей сітками для риби. Шикування арештантів з арештантками почалось лише тоді, коли остання ознака людського життя примусово покинула трюм пароплава «Мінськ».
Вцілілих людей на борту не рахували. У кінці перелічували лиш тих, хто мав громадянський обов’язок відправлятись на виконання норм. Для забезпечення соціалістичної дійсності у червоному світі.
До Голгофи дійшли не всі. Бо, в принципі, не даром те місце черепом-горою зветься.
Цей матеріал написаний за мотивом реальних подій. В основу нарису лягло свідчення каторжан про “Колимський трамвай”.
Як розповідає приказка колимських в’язнів:«Колимський трамвай» – це такий трамвай, потрапивши під який, буває-буває, залишишся в живих.