Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 6 minutes
Про візит підпільного священника, допити і побиття
Візит міліціонерів до нашого дому закінчився побиттям мого діда. Після допитів він ціле життя не бачив на одне око
Довідка:
Українська Греко-Католицька церква була найбільшою підпільною організацією в СССР. Радянському режимові не вдалось знищити її знищити ні в періоді сталінських репресій, ні хрущовського антиклерикалізму. Тож її вірні разом з духовенством аж 36 років перебували поза законом, з молячись цілком таємно.
Період: 1946–1989
Одного зимового вечора до невеличкого селища на березі Дністра пізно ввечері приїхав невисокий чоловік середнього віку. Незнайомець вийшов з автобусу на зупинці в лісі о 21.30. Його шлях був темним і цілком безлюдним. Мужчина з втомленим обличчям спокійно йшов засніженою польовою дорогою до сусіднього населеного пункту. Хоч галицькі села взимку швидко вкладались спати, та подорожній, який мав дуже інтелігентний вигляд, в супереч здоровому глуздові зустрів на своєму шляху зовсім юного хлопця. Молодик, глянувши на перехожого, мовив до нього: «Слава Ісусу Христу!». А той без зайвих зволікань відповів: «Слава навіки Богу, Івасю!». І вони у двох пішли засніженою дорогою до маленького села Мости, Львівської області…
Подорожній у цій історії – о. Іван Лапачак. Неодружений священник, що ціле життя присвятив душпастирській роботі, яка тоді була поза законом. Отець роками їздив теренами України, від села до села, аби таємно молитись Літургію разом з вірними. Він не мав парафії, знав богослужіння на пам’ять і, як будь який підпільник, завжди молився шепотом при вимкненому світлі та і зашпилених шторах. Ввечері священник їхав на молитву одразу після важкої роботи кочегаром.
«Я любив ті дні, коли в нашому домі відбувались підпільні богослужіння. Бо був задіяний у допомозі під час молитви і навіть інколи мав завдання від батьків зустрічати підпільних священників на безлюдному місця неподалік села. Утім, будучи дитиною, найбільше я очікував моменту, коли наша таємна молитва завершиться – і мама запросить мене за святковий стіл до священника. Аби я розділив з ним трапезу і послухав цікавих історій від людини, яка щодня ризикувала своїм життям».
отець Іван Паньків, свідок подій
Ніч у селі, де регулярно молились підпільні священники, пройшла спокійно. Подорожній завершив молитву з горсткою людей десь о 2 годині ночі. Після цього він потрапезував у компанії наймолодшого члена сім’ї та прийняв запрошення сім’ї, аби залишитись у них на кілька годин, до ранку.
Зранку, через візит якоїсь невідомої особи до сільської ради, міліцейські влаштували облаву: перекрили дорогу, обшукували вибрані хати. До дому, де перебував священник «по-наводці» завітав міліціонер з обшуками. Він перевіряв сільську хату, а потім – автівтомобіль.
Під час обшуків дільничий зауважив, що мотор робочого автомобіля Михайла теплий. Він почав задавати чоловікові різноманітні питання. І хоч водій відповідав чітко продуманою легендою, дільничий міліціянт не давав йому ніяк спокою.
«Зранку мій батько Михайло зголосився відвезти нашого гостя до найближчого залізничного сполучення. Дорога до залізниці була не дуже далекою, тому вони з отцем, дякувати Богу, добрались без пригод. Священник – знаю – спокійно добрався до залізничного вузла і продовжив свою підпільну діяльність. А батько, повертаючись з цього рейсу до дому, вирішив інтуїтивно звернути з головної дороги на польове бездоріжжя. Заготував собі легенду на випадок, якщо дільничий в будь-який момент завітає до нас з перевіркою». – пригадує очевидець.
«За батька в тій ситуації заступився його тесть Ісидор. Тата вже не чіпали того дня, але діда Ісидора вже наступного ранку поволокли на допити у тодішній районний центр Городок, що на Львівщині»
Отець Іван Паньків
Дідо Ісидор ніколи не любив розповідати деталей про ті допити. Він їздив до міліціянтів, як мінімум, тричі. Виглядає так, що спершу його взяли на очну ставку з якимось завербованим московським православним священником, який відкрито співпрацював з органами. Той священник понад усе прагнув витягнути з Ісидора інформацію. Утім він не повівся на ці солодкі розмови – мовчав. Не виказав нічого.
Та згодом, аби оминути провалу, слідчий повів його до ізолятора тимчасового тримання порушників (у радянській абревіатурі КПЗ), аби «розколоти» (допитати) притаманним для радянської системи способом. В результаті «бесіди» зі слідчими, діда Ісидора так побили, що той вже ціле життя не бачив на одне око» і до самої смерті просив усіх присутніх на підпільному богослужінні молитись трішки тихіше, схвильовано міркуючи чи ніхто, часом, зі сторонніх їх не чує.
Утім чи завершилась цим допитом історія підпільних богослужінь у нашому домі? Ні. Дідо, як я вже згадав, не бачив на одне око і дуже ймовірно мав якийсь страх, про що ми лиш догадувались. Втім підпілля у нашому домі не завершилась, навіть коли мого батька вигнали з колгоспу за його релігійну позицію. Та це вже зовсім інша історія», – пригадує о. Іван Паньків.
Ремарка:
оповідач не розповідає, як саме відбувався допит Ісидора Крупача, його дідуся. Утім варто зазначити, що згідно зі свідченнями осіб, які пройшли крізь аналогічний процес радянського допиту, до людей, яких затримували, застосовували жорстокі садистські процедури. Аби дістати потрібні свідчення, а потім внести їх у протокол, слідчі використовували не лише методи психологічного тиску (погрози, приниження), а й фізичні знущання. До прикладу, щоб дістати потрібну для працівників органів інформацію людину жорстоко били по голові, садили кубриком на табуретку (аби дерев’яний кут стільця годинами впивався у спину), пхали голки під нігті.