Перша аскеза св. Віталія Байрака

Серед Святотроїцьких Мучеників о. Віталій Байрак був наймолодшим. Він вибрав непростий шлях чернецтва у 17 років. А сталося це так: коли далекого 1924 р. юнак успішно завершив навчання в Чортківській гімназії, захворіла п. Анна Байрак. Матір шести дітей тяжко мучив деформуючий поліартрит – запалення суглобів кінцівок. Усі сімейні кошти, яких часто бракувало, витрачали на дороге лікування берегині сім’ї. Тож невдовзі великі фінансові труднощі увірвалися в родинний дім Байраків.

Через ці складні житейські обставини про здобуття платної вищої освіти для найстаршого сина Володимира (мирське ім’я мучника Віталія) довелося забути. Cтудії в державних закладах тоді, на жаль, зобов’язували українців до «добровільної» полонізації. Родина Байраків завше виховувала своїх дітей в українському дусі. Вони не сміли проміняти рідну культуру й батьківський обряд навіть на вигоди дочасної перспективи для сина. Майбутнє хлопцеві довелось обирати між господаркою та монашеством.

 Із сімейних спогадів Байраків дізнаємося, що спершу Володю не вельми тішила перспектива стати ченцем: «Боровся з думками, із собою… Цілу добу лежав у стодолі на сіні, ні з ким не спілкувався й не приймав їжі». Тогочасні юнацькі переживання о. Віталія залишилися навіки втаємничені для світу. Один лиш Творець знає, що в ту мить діялося в його душі. Та горнило випробовує золото, а Господь – своїх праведників. Кожен християнин у духовному житті переживає власну «ніч на Оливній горі», де обливається кривавим потом і чубиться з думками в нерівному двобої.

Тієї першої аскези Володимира Байрака не сміли переривати навіть наймолодші члени сім’ї. На перший погляд, несправедлива логіка фатального вибору, що звалилась на долю молодої людини, насправді була великим помазанням, адже під покровом часу тихо діяв Господь, який ні на хвилину не випускав із рук своєї дитини.

Після мовчазних роздумів первенець прийшов до батьків на розмову. Лічені години стали перемінними в житті хлопця, тож він зізнався, що готовий прийняти монаше покликання, яке справді живе в його серці, і тепер він уже не Влодзьо й більше не належить світові. А все сказане підсумував: «Адже мене кличе Бог». Звісно, під час відвертої бесіди члени сім’ї зауважили, що їхній Володя був уже іншим, він став ніби чимось осяяним, переміненим. Племінниця Іванна Яківчик згодом згадувала, що її вуйко вночі, на тій скромній копиці сіна, пережив незвичайну сокруху серця чи мав видіння.

Таке розгортання подій не заскочило зненацька нікого з родини. Ніхто не боронив хлопцеві йти за Христом вибраною дорогою. Хвора мати чітко усвідомлювала, що її первородний син ще від утроби належав Господеві. Із сімейних спогадів знаємо, що п. Анна Байрак навіть у моменти сильного загострення хвороби ревно молилась, аби її найстарший син мав мудрість вчинити так, як велить Господь. Зваженому рішенню юного Володимира неабияк раділа бабуся, яка своїми молитвами змогла достукатися до самого Неба. Вона тішилась, бо її довголітня тиха литанія перед іконами була вислухана. Тому аж до смерті вважала, що посприяла доброму вибору монашого сану її онуком.