Reading time 7 minutes

Воскресіння Христове бачивши

"Адама воздвиг із тління і знищив смерть"

про табір СЛОН (СТОН)

У Соловецькому таборі особливого призначення в однім часі перебували: Леонід Федоров – екзарх, висвячений Митрополитом Шептицьким для праці з українцями на території росії; монах Почаївської лаври Потапій (Ємельянов), котрий перевів з православ’я до католицизму парафії на яких служив; Фелікс Любчинський – священник Вірменської Католицької церкви з Вінниччини; єпископ Нектарій Трезовинський – православний ієрарх українського походження, що відмовився визнавати нову церковну ієрархію, яка розпочала співпрацю з радянськими спецслужбами.

Усі ці особи були українцями. І, не зважаючи на різні конфесійні приналежності, кожен з них відбував каторгу за правдиву живу віру в Христове Воскресіння.


Частина І

«Розбійника благо розумного»

На вулиці був 1926 рік. На таємне пасхальне богослужіння, що відбувалось поза межами барака, прийшли старі монахи, декілька священників та один єпископ українського походження. Духовенство пошепки молилось на таємному місці таборового двору, щоб не чути звичної в бараці лайки контингенту і насмішок від «шісток» охоронців. Про молитву ніхто не знав, окрім обмеженого кола осіб.

«Плоттю заснувши, як мертвий, царю і Господи, тридневний воскрес єси, Адама воздвиг із тління і знищив смерть» , – навпошепки співав один зі священників. І саме в ту мить з кущів вилізло троє молодих хлопців, в обдертому одязі та забитих наколками. Вони стояли збоку і мовчки спостерігали за молитвою, а коли священник завершив співати піснеспів Пасхи, вони мовили йому: «батюшка, а можна розбійника благорозумного заспівати?»

Отець стояв мовчки, зупинивши литанію. Єпископ глухо дивився на пеньок, який слугував престолом, бо не знав, чим завершиться відмова кримінальникам у їхньому проханні: доносом, провокацією чи бійкою у пасхальну ніч? До того ж прошена молодиками частина богослужіння належала до добового кола Страсної П’ятниці, її не було в каноні Воскресної утрені. Тому цієї ночі духовенство не мало жодного наміру молитись цей піснеспів і тому не знало, як повестись правильно.

«Владико, дозвольте, хлопцям помолитись по-своєму», – попросив єпископа старий монах із покритою головою. Єпископ, подумавши, все ж дозволив. Представники «шпани» стали між єпископом та монахами, потім вклонились по черзі усім присутнім на молитві, зокрема вклонились до Святого Престолу, яким слугував тоді пеньок від дерева.

І почали вони співати: «Розбійника благорозумного в той же день Раю сподобив єси, Господи; і мене Древом Хресним просвіти і спаси мене». Співали у сльозах. Співали тричі. Їхні голоси, як і руки, помітно тряслися. Можливо, в ту мить, кожен з них уявляв себе тим розбійником, що висить поруч з Ісусом на Голгофі та кається, просячи пом’янути Його Царстві Небеснім. Можливо, вони так сильно здивувались, що духовенство прийняло їх у своє коло, а не відкинуло, як цілий світ.

Під час несміливої молитви плакали всі: монахи, священники, єпископ. А потім, витираючи сльози, перегукувались: «Христос Воскрес!». Вони разом домолились і утреню, і без жодних перешкод почали звершувати Літургію. Єпископ, духовенство і три розкаяні зеки у подертому і брудному лахмітті.

За дві години молитва була звершена. Після воскресних чувань єпископ підійшов до кримінальників і мовив: «Сьогодні, я чув, Христос був з нами. Він спустився до аду, а потім прийшов до нас у білих шатах, між брудні бараки, що стоять десь між адом і землею. Наш табір на Соловках повен духовенства, але Ісус прийшов не на заклик єпископа, священника чи монаха. Він прийшов, аби послухати вашого «розбійника благорозумного». І, розчулений щирістю вашого серця, лишився між нами, щоб після Літургії сказати вам: «хлопці, завтра будете зі мною у раю».

І за кілька днів опісля Пасхи, у часі світлого тижня, двоє арештантів-рецидивістів померли від тифу, а третього кудись забрали конвоїри. У цьому таборі їх більше ніхто ніколи не бачив.

Історичний наратив. Пасха на Соловках

У 20-х роках минулого століття Соловецький табір особливого призначення почав поглинати все неугодне духовенство на території СССР. Очевидно, арештовували представників усіх конфесій. До табору засилали Греко-католиків, що перебували на підконтрольних для більшовиків землях. Засилали значну частину православних, які відмовились прийняти більшовицьку владу, яку підтримало «нове духовенство» на синоді 1923 року. Від соловецьких таборів не були застраховані також і католики, котрих чисельно арештовували з підозрою у співпраці з польською буржуазією.

На початку ленінської «каденції» релігійних репресій і до 1929 року, священники і єпископи з дозволу таборового начальства могли молитись. Навіть одягати церковні ризи. Щоправда, священничий одяг репресовані отці здебільшого брали на великі свята, на свято Воскресіння – найсвітліший празник в історії людства. І майже всі ризи була пошитими з мішків для пакування посилок.

У радянському таборі, що зародився на базі колишнього монастиря, був навіть уцілілий храм. Та скромна церковця біля цвинтаря була розграбована і зруйнована після захоплення більшовиками влади. Ввійти в неї було хоч і можливо, але дуже складно. Лише з дозволу начальства.

Насправді право звершувати всіх релігійні обряди завжди залежало від настрою начальства. Воно було дуже непостійним навіть у кращі часи. Коли приходили Великодні свята – багато арештантів хотіли потрапити до храму, щоб почути пасхальний спів численного духовенства, щоб разом з усіма скрикнути «Христос Воскрес!» і відчути дух свята.

Утім, тюремна адміністрація доволі часто не бажала пускати до храму нікого. І хоч формальної заборони відвідати церкви у Соловецькому об’єкті тоді не було, начальство придумували цілу купу причин, аби не пустити людей на молитву.

Наприклад, священнослужителів перед Паскою вони тримали десь по вісім годин на дезінфекції речей чи в лазні, а в’язнів, які бажали піти на моління, просто наглухо барикадували в бараці, попереджуючи, що всі дозволи на пересування по таборі цими днями автоматично анулюються.

Та заборони не спиняли в’язнів. Вони приходили на молитовну ходу. Вони, разом з арештованим чернецтвом, співали воскресні наспіви, вітались християнським привітом із начальством, і в компанії дванадцятьох єпископів зустрічали Христове Воскресіння.

Доки у 1929 році ситуація в Соловецькому таборі особливого призначення і кардинально змінилась і священнослужителів не почали ліквідовувати, на молитву до церковного храму час від часу приходили кримінальні елементи. Саме реальний епізод з покаянним приходом «урок» на пасхальні богослужіння став локомотивом художньої історії, яку я присвячую всім Божим людям на Соловках, у незалежності від конфесійної приналежності.

 

Частина ІІ

Навіть маргінали приходили, аби стати свідками Христового Воскресіння