Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 16 minutes
Історія
Втікач із спецпоселення: табір, що намагався забрати мою душу
Частина І
Коли «вохровець» дістав мене з вагону – я був ледь живий
Нас було четверо в сім’ї: я, дві молодші сестри й братик, який помер на сибірському сході за два дні після маминих пологів. Ми фактично не знали любові, тільки роботу. Наша родина була вимушена жити на спецпоселенні через політичні переконання мого батька, який не закінчив середньої школи й з трудністю міг сформувати власну позицію щодо комуністичної системи. Коли мені було 4, тата арештували прямо у нашій «тимчасовій» оселі, а мама так і не змогла простити батька за порожні обіцянки, смерть наймолодшої доньки і побиття, що траплялись після того, як він «закладав» чарку. З часом вона знайшла іншого чоловіка – Федора. Той пан став для нас вітчимом. Холодним. Злим. Байдужим. Але це вже хай пан Бог розсудить.
Після завершення неповної середньої школи у мене з’явився шанс вибратись із дому. Похвальна грамота, яку я отримав під час «семилітки», давала мені право поступати без іспитів у ремісничі училища. Єдине, про що марив – це стати рятівником власної сім’ї. Врятувати маму, молодших сестер і навіть покійного братика, який досі жив у маминих наріканнях. Вирішив поступати на геологорозвідника. Здобути престижний робітничий фах, а з ним і якісь гроші, та головне – стати повноцінним членом соціалістичного суспільства, яке будувалося.
Очевидно, що хлопчина із спеціального поселення, з родини, яка вважалась проблемною, не міг вступити туди, куди б забажав. Утім, Норильський технікум якимось чином погодився прийняти мене на навчання за умови, якщо я надам їм свою похвальну грамоту і оригінали документів. Так і почалась моя подорож: з нашого спецпоселення у Єнісейську – до Красноярську, з Красноярську на пароплаві «Марія Ульянова» до Норильську. У кишені в мене було лиш 25 рублів – останні збереження моєї матері, які вона довго відкладала на «чорну годину».
На нашому пароплаві не везли каторжан, лише вільних людей. Коли ми здійснювали двогодинну стоянку в одному з міст радянської слави, я зійшов з корабля і більше не зміг на нього повернутися. На той момент мені було лише 15. Я не бачив у житті нічого, крім бідного спецпоселення, тож ореол великого «вождя і вчителя народів», його музеї, мене сильно засліпили. І за іронією долі я спізнився на свій рейс. Тож, в результаті, 5 днів скитався вулицями, заробляючи собі кошти на їжу та шукаючи притулок для ночівлі.
Так, до пункту призначення я все ж дібрався, сховавшись у порожніх ящиках вагону товарного потягу. Кілька днів я голодував, цілу дорогу мерз, утім в мене все ж вийшло дістатись до місця мрії, якого, по-факту, не існувало на карті – Норильського комбінату. Ночі в тундрі не пройшли безслідно. Коли «вохровець», співробітник воєнізованої охорони, дістав мене з вагону – я був ледь живий. Утім, слава Богу, він повірив моїй історії. І просто наявність шкільних метрик та листа-запрошення на навчання в місцевий технікум була достатньою, аби мене відпустили.
Через терни мені не вдалось дійти до мрії. Бо в технікум так і не прийняли. Як мене повідомили у секретаріаті, період прийому документів в закладі вже закінчився. Вільного місця у гуртожитках для таких, як я, не було. Попереду мене чекав новий виклик: очікування приїзду якогось «товаріща» з Москви, до з’ясування обставин. Без грошей і помешкання. З одним лише контактом односельчанина, який навчався в технікумі.
Поселення з дивною назвою «3/6» було розташоване на схилі Рудної гори, поблизу Норильську. Саме у ньому, серед товариства колишніх «зеків», мав би мешкати мій знайомий Гена (приклад якого і надихнув мене вирушити на «подвиги»). Гена був єдиною особою, до котрої я міг звернутись за допомогою. Єдиною людиною у Норильську, яку я знав. По-факту, єдиною моєю надією на нічліг чи бодай якусь перекуску.
Головною робочою силою у цих краях були в’язні. Дорога, що пролягала до поселення «3/6», розділяла 1 та 15 тюремні відділення «Норильлагу». Про це знали усі. Усі, окрім мене. Тож не дивно, що на середині шляху охоронці зустріли брудного 15-річного школяра. Зустріли, як місцеву «шпану», люб’язними автоматними чергами у повітря. Я й так багато пережив, але від звуків зброї моє серце враз пішло у п’ятки, а здатність говорити – зникла. Так мене арештували.
Арешт звершився швидко: допити в комендатурі, під час яких я не міг жодного слова сказати та раптове звільнення. Після пережитого конвоїри провели мене на спецпоселення, де мешкали вільнонайняті особи: колишні зеки, що не мали права повернутись до дому, та декілька наївних дурнів з поламаними долями, котрі приїхали сюди на роботу. Усе тут було сірим. У цій сірості моя мрія підкорити світ завершилась. Я згубився у своїх переживаннях. Заблукав. Життя ніби зламало мене. Єдиною емоцією, яку мені вдалось запам’ятати тоді – то був страх. Єдиним, до чого я прагнув у ту мить – виплакатись. Бажано в чиєсь рідне плече. Бажано у материнське. І з того моменту я почав сутулитися, ніби не витримавши тягаря, який впав на мої плечі.
Шлях з Норильська у білий світ мені здавався закритим. Іронічно, але за власний кошт я етапував себе з одного спеціального поселення на інше, та й те чуже і холодне. Сьогодні це виглядає сюрреалістично, але, як я зрозумів згодом, тоді по-іншому бути просто не могло. Таких загублених підлітків-мрійників у тогочасній системі, мені здається, було багато. Вони ставали дітьми вулиць – забіяками, шукачами пригод. Вони ставали «вуличною шпаною», яка створювала безпорядки, не за своїм вибором, а через обставини – Бог свідок.
Звісно, я знайшов Гену. У день мого прибуття друг звів мене з дядьком Сашком – арештованим членом балтійської профашиської організації «Лісові брати». Той кремезний чоловік мешкав у поселенні «3/6» через заборону радянської влади вертатись на батьківщину після відбуття тюремного терміну. Дядько Сашко пройшов школу партизанського опору. Він був суворим, хмурим і добре давав собі ради із «блатними зеками», коли ті пхались у його справи. Цей чоловік змилосердився наді мною. Посміхнувся і запропонував мені жити у його двохкімнатці, де, до слова, мешкав і мій друг Гена.
Схема норильських таборів:
Частина ІІ
"Лісові Брати"
“Лісові брати” — це партизанські групи, які діяли в країнах Балтії (Латвія, Литва, Естонія) в 1940–1950-х роках, борючись проти радянської влади після захоплення цих територій. Вони використовували ліси як укриття та виступали проти радянізації, депортацій і репресій. Рух опору тривав до 1970-х років, хоча організовані загони були розбиті до 1950-х.
Частина ІІІ
Він тяжко працював, але ще тяжче напивався
Колишній в’язень, у якого я мешкав, був майстром на всі руки. Чоловік з величезними руками вправно ремонтував усіляке дрантя, зокрема те, що лишилось від взуття арештантів та робітників місцевих «фабрик соціалістичної праці». Я був його помічником. Малим, худим, трошки горбатим, інколи невмілим, але потрібним… Саме завдяки дядькові Сашкові я вперше за довгий час міг заробити собі на їжу. Самостійно. Саме завдяки дядькові Саші я мав можливість зрозуміти, що це ще не кінець мого шляху. Хоч вже й усвідомив, що це далеко не початок.
Життя екс-в’язня, який став моїм старшим братом, не здавалось казковим. Він тяжко працював і ще тяжче напивався. Регулярно. Певно, прагнув забути все, що з ним відбулось у тих таборах, які тепер були розташовані фактично по-сусідству. Я б і сам волів забутись, будучи на його місці. Та й на своєму місці теж прагнув забутись, але досвід батьківських пиятик на ціле життя мене відвернув від алкоголю.
Всі декорації цієї місцевості нагадували про таборове минуле, про нелегкий шлях і ціну звершеного вибору. І кожен наступний сірий день ставав продовженням минулого. Лиш вийдеш на вулицю – відразу побачиш густий смог над об’єктами, на яких звершували рабську соціалістичну працю. Лиш вдихнеш повітря – відразу чуєш запах крові, поту, в яких минає непростий будень в’язня. І навіть взуття, яке давали дядькові Сашкові для ремонту, часом віддавало запахом арештантської плоті: сирої, не митої й, інколи, навіть затухшої. Усі деталі, усі декорації нагадували тобі інтуїтивно про те, ким ти є у соціалістичній системі. Ти – в’язень, хоч і без порядкового номера на робочій робі. Бо до табору прийдеш, але з нього вже не вернешся…
Інформація для довідки: колишні в’язні жили у місті, як вільні люди, і теоретично могли покинути Норильськ ще у 1952 році, але боялись покидати місто через випадки, коли ті, хто прагнув залишити Норильськ на законних підставах отримували нові строки (норильському комбінату були потрібні робочі руки).
Жінка в білому: як ялинка з Тайги змінила моє життя
Частина ІV
День, який змінив моє життя розпочався з того, що дядько Сашко сильно напився. «Мій старший брат» у пориві оковитої зарвався до маленької кімнати з диванчиком, де жили ми з Геною. Він не кричав. Не сварився. Просто мовчки, з сигаретою в зубах, трощив усе, що криво лежало на його шляху. Так він дібрався до нас. Тоді, по-черзі, підняв кожне худе тіло, що лежало на дивані. А потім кинув кожного в інший кінець кімнати, мов напівпустий мішок з картоплею, що погано поскладена у пивниці. На одну мить дядько Сашко глянув мені прямо в очі, ніби в саму душу – і голяком вибіг на морозну вулицю. Його очі були повними безум’я, сорому і відчаю, який болем закарбувався у людській подобі.
Під вечір, коли вже ми найшли дядька Сашка, який нагим спав на купі снігу, до нас додому прийшла одна чарівна пані в білому одязі. Іда Іллівна – жінка головного інженера рудника 3/6, котра відбула 10 річний термін у таборах – хотіла придбати у «мого старшого брата» ялинку. Не віриться, але саме ялинка з Тайги, яка коштувала 30 карбованців на базарі, стала ціною мого нового життя. За дивним збігом обставин моє відкуплення коштувало стільки ж, як і життя того, хто назавжди змінила історію людства.
Історія сталася так: я погодився помогти пані Іді занести придбану ялинку до її дому. Чекав на якусь невелику грошову нагороду. Тож я йшов і помагав їй тягнути ялинку на санях. Усі переживання, емоції й прожитий досвід тиснули на мене, ніби якийсь тягар, ніби хрест. І в якийсь момент я банально не зміг тримати себе у руках – і розревівся. А жінка у білому слухала. Слухала все, що призбиралось у моїй душі й виривалось назовню. У ту мить пані Іда, жінка в білому, мить була єдиною людиною на світі, якій було до мене хоч якесь діло. Вона просто обняла мене. А потім тримала мене в обіймах. І слухала. Уважно слухала усі мої нарікання на батьків, долю, дядька Сашка. Вона не жадала залізти мені у душу, а просто наївно співпереживала тому, що сталось. А я, як наївне дитя, вилив їй свою душу цілком.
Після того випадку вона часто запрошувала мене – брудного «босяка» з вулиці – у гості. І я плакав кожного разу, коли ми сиділи на кухні. Кожнісінького. Вона часто плакала разом зі мною, хоч історії, які я зі сльозами на очах розказував, регулярно повторювались. І я був впевнений, що ця розмова, як і я, мали б їй найближчим часом набриднути – і вона не запросить мене більше ніколи. Але цього не трапилось. Бо тією дорогою я знайшов свою нову маму – пані Іду, жінку в білому.
Частина V
Шлях до надії: як сім’я політичних в’язнів змінила моє майбутнє
У Норильську я став проблемним підлітком. Зв’язався зі шпаною, яка займалась дрібним криміналом. Я часто бився і відповідно регулярно вляпувався у проблеми, з яких мене витягував Олександр Петрович – чоловік пані Іди. Одного дня, коли мене зловили на крадіжці, Олександир Петрович замість того, аби покарати за чергові «пригоди» запропонував пожити в них на правах сина. І я погодився, хоч і страшенно цього боявся через власний гіркий досвід сімейного життя.
У моїх нових батьків – колишніх в’язнів норильську були три умови для мого переїзду: перша – це листом попередити рідну матір про намір проживання з їхньою родиною, друга – обов’язково відновити навчання у школі, а третя – отримати згоду в міському комітеті комсомолу на проживання у родині політично-репресованих. Зрозуміло, що з виконанням двох перших пунктів у мене проблем не було. А ось комсомол, який, як я вірив «завжди поможе», строго заборонив мені перекочовувати від одних ворогів народу до інших. Секретар натомість рекомендував мені терміново виїжджати із Норильську у напрямку рідного краю. Навіть пригрозив посадити мене на рейс літака, якого не існує в природі. І я вийшов з його кабінету, де стояв величзний б’юст Сталіна, повний розчарувань, із думкою, що доля знову прагне створити для мене нестерпне випробування.
Моя натура стала бунтарською. Коли я сидів у коридорі «прекрасного» закладу комсомолу і прагнув запалити цигаку на знак юнацького протесту, до мене підійшла якась старша жінка, яка сиділа за друкарською машинкою у приймальній кімнаті секретаря. Вона силоміць випхала сигарету з мого рота і сказала: «Іди, живи в сім’ї головного інженера, а сюди ніколи не повертайся. У таборах заворуха, начальству немає діла до тебе. Іди. І живи спокійно, хлопчику. Це твій єдиний шанс».
І я пішов. І жив. І закінчив школу, а потім завдяки зусиллям мого нового батька поступив до училища, аби стати інженером. Зі зміною політичної обстановки в країні я, разом із новою родиною, залишив Норильськ. І після усього, що я пережив у юності я знаю: у темні часи добре видно світлих людей
.
Довідка: сім’я каторжан, що всиновила молодого хлопця з вулиці – це родина українського інженера Олександра Петровича Прокопенка, який у 1938 році був засуджений на шість років таборів із вилученням майна та позбавленням прав на два роки по статті за «антирадянську агітацію».
Усі використані світлини взято з відкритих джерел у мережі Інтернет
*Історія написана від лиця молодого хлопця зі спеціального поселення є реальною, складеною зі справжніх факти, хоч і подана в авторському стилі.
* Історія, написана від лиця молодого хлопця зі спеціального поселення є реальною, складеною зі справжніх фактів, хоч і подана в авторському стилі.