Вогник пам'яті у великій інформаційній темряві
Reading time 10 minutes
Старий, святий Славко
Нарис пам’яті Ярослава Возного – найменшого у церковному підпіллі, але великого у Царстві Небесному
Гроєм цього нарису є пан Ярослав Возний, знаний у церковному підпіллі, як пан Славко з Дрогобича. Він народився у Німеччині, в сім’ї співорганізаторів катакомбної церкви та ціле своє життя присвятив служінню.
Власне, пан Ярослав Возний ніколи не любив розповідати про себе публічно. Коли, ще за його життя, я брав у нього інтерв’ю на тему церковного підпілля, то він завжди возвеличував роль єпископа, священника чи іншого діяча, але завжди вперто замовчував власну.
Безперечно, він був ревним підпільником. Утім, пан Ярослав ніколи не смів осуджувати осіб, які пішли на співпрацю з НКВД. За прикладом свого духівника о. Івана Сокола, завжди нагадував, що ті часи були складними та один Бог знає, через який тиск довелось пройти тим поламаним людям, що пішли на колаборацію з режимом.
Його скромний «москвич», для мене, став машиною, на якій возили підпільних патріархів. Його побожність була прикладом для молодого, загубленого 90-ми покоління, а непроста доля – це ніби нарис цілої складної епохи, де сплітався біль із гумором і відчувалася присутність чогось божественного.
Пам’яті Славка Возного – скромного підпільника, котрий за життя вважав себе малим, але по смерті, вірю, стане найбільшим у Царстві Небесному.
Його серце належало Катерині
Любов – це те, що пан Ярослав Возний ховав за пазуху для своєї дружини Катерини
Я впевнений, що історії таких людей не починають з любовних ниток. Бо, очевидно, цей «заплутаний клубок» можливо відверне увагу в значної частини аудиторії. Але в цій історії велику роль відіграла любов. Тож у розповіді про Ярослава Возного просто неможливо не згадати про пані Катерину – дружину підпільника, що у тихій любові розділила з ним усі життєві негаразди.
Кожного разу, коли я намагався поговорити з паном Славком про його роль у підпіллі УГКЦ, він був дуже скромним, але водночас завжди горів очима, коли згадував про свою дружину, як про світлий промінь у житті.
Кожного разу, коли його пригощали гостинцем, він клав його за пазуху і казав, що це буде для Катерини. Кожного разу, коли він призбирував кілька гривень на церковне свято чи в неділю, то йшов до магазину, аби порадувати чимось дрібним свою дружину, з якою вони скромно обвінчались у церковному підпіллі і скромно жили у маленькій квартирі старого будинку.
Перший штрих у свідченні про підпільника простий. Любов – це не частина голлівудського сюжету із всіма властивими викривленнями нашого століття. Любов – це те, що пан Ярослав Возний ховав за пазуху для своєї дружини Катерини. Любов – це шлях від таємного шлюбу, підпільного хрещення дітей, участі в богослужіннях і аж до сивої старості, в якій пані Катерина пекла просфори для маленької парафії, при якій служив її чоловік.
Тож перше, про що варто розказати, – це любов.
Прихід у катакомбну церкву
«А люди ідуть по вулиці і плюються на нас»
Знайомство Ярослава Возного з церковним підпіллям почалось доволі іронічно. Дрогобицькі комуністи у 1959 році дали «команду» розбирати одну з місцевих церков. Для реалізації такої місії місцева влада залучила духовенство, що, ймовірно, співпрацювало з органами, а духовенство, у свою чергу, залучило мирян.
Тоді пану Славку було 16-років. Він якийсь час ріс без батька, якого арештували і, мабуть, перебував у пошуку якоїсь внутрішньої опори для себе самого. До храму святої Трійці ходив з дитинства. Тож з проханням отця Білінського демонтувати церкву з метою зберегти церковне майно погодився.
«Я беру інструмент, розвідний ключ – і ми розбираємо то всьо, що нам сказали у церкві. Без зайвої думки. З благим наміром. Приходить момент: нам кажуть розбирати церковну дзвіницю. Я з розвідним ключем у руках і другом Володимиром ліземо по драбині дзвони відкручувати, а люди ідуть по вулиці, дивляться і плюються на нас… Страхіття Боже… Тоді Володя, «старий кавалєр», який студіював катехизм, каже мені: Славко, ми не тим ся займаємо».
Ярослав Возний
– спогади
Сумніви, що закрались у голову пана Ярослава, довго не давали йому спокою. Це помітила його бабуся, Садова Параскевія, і запропонувала своєму внукові зустрітись з однією мудрою людиною, для поради як правильно чинити. Тією мудрою людиною, без подиву, виявився підпільний священик маленького зросту отець Іван Сокіл. Священник, що працював у колгоспі, після розмови зі Славком Возним, запросив його на перше в житті таємне богослужіння у Дрогобичі.
«Ніякого ви гріху на душі не маєте. І злого ви ніц не робите. Вас попросив священник. Але я б Вам радив: якщо Ви того не ставили – то й Вам не треба того знімати. Я би так Вам радив… А потім отець Сокіл запросив мене на молитву. Нічну. І там була відправа. З цілком іншою атмосферою. Йолки-палки, ну, цілком іншою», – згадував пан Славко про першу розмову з о. Іваном Соколом.
Цікаво, що саме на першому у житті підпільному богослужінні п. Ярослав Возний дізнався, що його бабуся, Садова Параскевія, була частиною церковного підпілля.
«Мене покликали в п’ятий «особий» відділ. Навіть командир дивувався, що я такого натворив»
Одна історія з підпілля
У катакомбній церкві пан Славко займався різноманітною роботою. На своїй старій машині він возив духовенство на таємні богослужіння, передавав таємну інформацію від священника до священників. У вільний від роботи час нелегально копіював тексти молитов, готував заборонені церковні листівки до друку і навіть брав участь у зборі підписів для легалізації української церкви.
Завдяки старанню Ярослава Возного та групи підпільників, на одній лиш дрогобиччині вдалось зібрати більше п’яти тисяч підписів, а потім відправити їх у Москву. Щоправда, народне волевиявлення у періоді «Хрущовської відлиги» не дало жодних результатів. Керівництво партії проігнорувало релігійну позицію громадян. Врешті, оригінали народної документації розчинились у кремлівських кабінетах, копії за дивним збігом обставин зникли, а значна частина вірян, під тиском, відмовлялись від власних свідчень щодо легалізації УГКЦ (у стані страху покликаючись на те, що не мали цілковитого розуміння, який документ підписують).
«У часі, коли за мною прийшли з органів розбиратись за ті справи з підписами – мені вже прийшла повістка. Так що мене злапали вже в армії. Знайшли, коли я там був вже два роки… Тоді мене покликали в п’ятий «особий» відділ. Навіть командир дивувався, що я такого натворив, що мене кличуть до такої серйозної розмови (ймовірно, це був відділ військової контррозвідки, що у різні історичні періоди підпорядковувався МДБ та КДБ СРСР).
А я йому відкрито казав, що нічого не творив. Казав, що тільки підписи, щоб церкву зареєстрували збирав, хоч до кінця і не знав, як той відреагує. І я, як нині, пам’ятаю, що командир на мої слова відповів здивуванням. Без якогось особливого негативу. Він сказав: вони шо, савсєм дураки, щоб за такоє дєло в особий отдєл брати»
Ярослав Возний
– спогади
На самому допиті Ярославу Возному повезло. Чи то був Божий промисел, чи банальне везіння, але слідчий Козакевич, що займався його справою, виявився інформатором підпільної церкви. Тож він не вимагав ні імен, ні явок. Він не чинив тиску на родину пана Славка і не влаштовував кровавих допитів, які мали місце у радянській системі. Все, що він насправді прагнув дізнатись – це номер незареєстрованої друкарської машинки, на якій підпільники набирали заборонені тексти.
«Бог дав, Бог взяв – і дякувати Богу»
На схилі літ
За життя Ярослав Возний не раз ставав свідком поліцейських облав на підпільників. Він був свідком різних подій у складних реаліях. Утім, завжди, за різних умов був вдячний Богові за свій шлях і досвід, а фраза «Бог дав, Бог взяв – і дякувати Богу» – була його житейською цитатою. Вже в старості пан Славко часто згадував, що Господь його беріг від різних моментів. Але у свою чергу сам Я. Возний зберіг себе для Господа, для живої віри, для Церкви.
Можливо, цей текст не розповідає цілковитої біографії пана Славка чи описує далеко не всі його пригоди. Але головний тезис цієї розповіді є свідченням.
Старенький дідусь, котрий в силу віку вже тяжко перебирав ногами, кожного дня вертав до дому від храму. Я ніколи не бачив, як пан Славко йшов до церкви від своєї маленької квартири. Не бачив, які на схилі літ він докладав зусилля, аби з першим промінням сонця прокинутись та одягнути свій зелений костюм із маленьким значком серця христового. Не завжди помічав, як пан Возний втомленими руками чистив засніжені доріжки біля Церкви, коли такі, як я, мовчки проходили повз.
Він був вірним Творцеві аж до смерті. Він був свідком живої віри. Бо навіть найменш уважна людина у світі, мимоволі ставала свідком того, як пан Славко, опісля Святого Причастя довго стояв на колінах, навіть коли був не в силі звестись на ноги самостійно.
У фіналі життя, Славко Возний був виснажений складнощами. Та попри втому, я не один раз бачив, як після недільного богослужіння, він останнім виходив з храму, а потім, по дорозі до дому, перебирав у своїй руці кілька пом’ятих купюр біля супермаркету, аби на останні гроші порадувати свою Катерину.
Його свідчення було свідченням любові, віри і впертості. І це беззаперечна константа, яка має своє задане значення.